Будучи студенткою –першокурсницею, я захоплювалась розповідями старшокурсників про професора Валерія Поліщука, його цікаві лекції, надзвичайно глибокі знання та шлях до наукових вершин. Ці історії мотивували мене здобувати знання, вивчати іноземні мови, не давали проявитись ліні, мотивували мене працювати в повну силу, щоб досягти не менших висот. Зараз, на 1 році навчання в магістратурі, на щастя чи на жаль, мій мозок втратив здатність до ідеалізації персоналій чи подій навколо. І дивлячись на «портрет» фага, якісний, добре контрастований, чіткий, перше, що приходить в голову, це не питання, до якої родини належить даний бактеріофаг і не який у нього геном. Я думаю про час, коли це фото було зроблено. Валерій Петрович, молодий науковець, проводив свої дослідження і, скоріше за все, не думав про те, що колись його фото буде висіти у кабінеті, де кожного дня студенти набувають знань. Близько 30-ти людей споглядає дане фото кожного дня зараз, а колись Валерій Петрович планував його використати лише для своєї наукової роботи чи статті. Цей факт заставляє замислитись, а чи є у кожного з нас якісь результати роботи, які є репрезентабельними і корисними для майбутніх поколінь студентів. Немає? Тоді наші наукові роботи підходять лише для чернеток і для друкування контрольних робіт для студентів. А це означає, що ми працюємо з низькою потужністю.
Зараз дане фото не викликає такого подиву, як у час, коли воно було зроблене, його не опублікуєш у хорошому журналі, із сучасним розвитком технологій ми можемо розкласти цей фаг на атоми, а потім зібрати заново. Але суть цього фото зовсім не у його науковій новизні. Значення його полягає у тому, що ми, як вірусологи, повинні розуміти всю швидкоплинність часу і швидкий розвиток світу. Як вірус, який проникає у клітину, швидко там реплікується і досягає високих титрів, так і новий методи наукового дослідження стрімко розповсюджується по багатьох лабораторіях світу. Але разом з тим методи у лабораторіях, наче фаги у популяції клітин, швидко адаптуються й модифікуються вченими відповідно до умов конкретної лабораторії та її головних завдань. В наукових інститутах відбувається синтез різних методів, інколи з цих експериментів виходить щось більш якісне та корисніше, яке має еволюційну перевагу над всіма іншими старими методами, і яке з легкістю займає їхню екологічну нішу. Завдання вченого у даній ситуації – постійно бути «в тренді» подій в науковому світі, самовдосконалюватись, розширювати свої знання, тобто мати хорошу пластичність, «фітнес». Вчені, які не працюють над собою, ризикують бути еліміновані природним добором і припинити своє існування. Звичайно можна апелювати цьому твердженню, згадуючи про некомпетентність певних персоналій з високими званнями, але потрібно пам’ятати, що титули і звання присвоюються людьми, інколи навіть далекими від нашої спеціальності, так само легко вони й забираються, а досвід і знання – безцінні для науковця. Звернемось до влучних вірусологічних термінів: звання є детермінантою тропізму, тобто ключем, яке лише відкриває двері, але саме знання забезпечує пермісивність, тобто можливість отримати плоди своєї діяльності у певній сфері.
Останнім часом ми надзвичайно часто відчуваємо тиск політичних подій, нарікання на владу, на фінансування і т.д. Дійсно, кафедра існує в непростих умовах, але важливо усвідомлювати, що кафедра – маленька країна. Не потрібно дивитись зараз на це фото і говорити, як колись було добре, потрібно дбати про те, щоб це «добре»настало сьогодні. Події в нашій державі – це своєрідний чекпоінт, ми або його пройдем, або опинимось за бортом. Важливо, щоб кожен, не залежно хто він – студент, викладач, інженер – відчував відповідальність за свою роботу, робив її не для галочки у звіті, не перекладав власні обов’язки на інших людей. Лише у такому випадку наше життя стане якісно іншим, це не прості слова, це чиста математика: в нашій країні декілька сотень кафедр, і якщо близько п’яти людей на кожній з них не виконують своїх обов’язків, то ми отримуємо більше тисячі людей, без яких можна обійтись, але які при цьому формально працюють. Потрібно розуміти, що якщо ми, науковці, не готові жертвувати своїм вільним часом, силами та іншими ресурсами, і банально не виконуємо свої обов’язки, то чому вимагаємо, щоб інші платники податків жертвували своїми матеріальними благами заради нас. Бути науковцем чи викладачем, це не просто формальність – прийти, прочитати лекцію зі випробуваних роками слайдів, оцінити знання студентів, виставити оцінки і на ранок забути всі імена. Це набагато глибша місія: не дозволити погаснути вогнику в очах студента-першокурсника, стати потужним каталізатором його професійного та індивідуального розвитку. Університет повинен виховувати геніїв, а не стадо машин з потужним жорстким диском для швидкого запам’ятовування матеріалу, саме для цього потрібні фотографії на стінах, як мотивація до саморозвитку з одного боку, і чітке розуміння того, що без праці неможливо досягнути своїх професійних мрій.
Ольга Тимчишин,
студентка 1-го курсу магістратури кафедри вірусології
КНУ ім. Тараса Шевченка
Даний твір, “Роздуми до Дня вірусолога”, був визнаний найкращим твором-роздумом про трансцендентну сутність фотографії бактеріофага і отримав грошову винагороду у розмірі 1000 гривень від літературного об’єднання “Зорі над Удаєм”.