Чи потрібно переосмислювати теорію еволюції? Було кинуто дві каменюки, котрі збурили ставок цієї дискусії, яка завжди була запеклою, оскільки торкається філософських питань та ідеологічних переконань спільноти вчених.
Нещодавно, у часописі Nature, була опублікована пропозиція групи, яка складається з вісьмох біологів на чолі з Кевіном Лаландом, професором порівняльної біології й еволюціонізму з університету Сан-Андре (Royaume-Uni). Ця пропозиція була висловлена у статті, яка закликає відмовитися від теорії «геноцентризму» – розташування гену у якості осердя еволюційних процесів. Негайно ж, проти цієї статті, на сторінках цього самого видання, виступила інша група біологів, очолювана Грегорі Вреєм (університет Дюка, США). Окрім цього, незабаром до бібліотек має надійти книга іспанця Хомена Канчіллоса (йдеться про французький переклад, виданий у Парижі видавництвом Belin) під назвою «Шляхи виникнення». У цій книзі пропонується не що інше, як новий теоретичний підхід до проблеми виникнення життя й появи біологічної складності.
Теоретичний фундамент еволюційної біології
Усі університетські підручники з біології викладають студентам «синтетичну теорію еволюції». Цей термін датується 1942 роком, саме тоді його запропонував Юліан Гекслі, він мав на меті охопити масштабний синтез, який відбувся у 1930 – 1940 роках, між постулатами Дарвіна – мінливістю й природним добором в рамках надлишкового відтворення – й генетикою популяцій та менделівською генетикою (ви пригадуєте, гладкі та зморшкуваті горошини, – це вивчають у коледжах та школах…). Теоретичний фундамент еволюційної біології був так добре закладений, що легко інкорпорував у себе відкриття (ролі) ДНК у 1953.
Відтоді, усі підходи еволюціоністів оберталися довкола гену. Адже він є осердям концепції життя й еволюції живого, оскільки геноми містять «таємниці життя», варто тільки їх прочитати, – стверджує панівна в лабораторіях докса. Саме на це (на прочитання геномів) було витрачено мільярди євро. А ця програма, в процесі своєї реалізації, зазнала як великих успіхів, так і великих невдач. Геноми сотень видів (тисяч, якщо враховувати віруси) були «прочитані». Але центральна догма – один ген, один білок, одна функція – зазнала краху, як і сподівання на швидке лікування завдяки генетиці.
Одна «карикатура» синтетичної теорії
Що стосується теорії й практичного вивчення еволюції, то й тут не обійшлося без парадоксів. Хоча численні генетичні механізми еволюції були відкриті, але вони рідко працюють в режимі бінарної інформаційної програми. Для групи Лаланда, це означає, що настав час модифікувати теорію для того, щоб надати більше місця для чотирьох процесів, які дослідники з цієї групи вважають як наслідками, так і причинами еволюції. Йдеться про фенотипічну пластичність (один геном, але декілька варіантів його прояву), конструкцію екологічних ніш (гнізда термітів), негенетичну спадковість (епігенетика, поведінковий компонент) та зсуви індивідуального розвитку. У цьому полягає шлях, на їхню думку, виходу теорії еволюції з глухого кута «геноцентризму» й побудови «розширеної синтетичної теорії».
Але група Врея оголосила такий підхід «карикатурою на синтетичну теорію». Яка, на їхню думку, має неодмінно бути «розширеною», але набагато більше, щоб охопити не тільки чотири зазначені напрямки, а й інші феномени, такі як приховані генетичні варіації. Ці дослідники стверджують натомість, що зміни у «спадковому матеріалі», себто в генах, становлять «невід’ємну частину» пристосування й формування видів. І це добре задокументовано, як то «резистентність бактерій до антибіотиків чи толерантність людей до лактози». Вони зазначають, дещо невдоволено, що слова, використані опонентами, позначають «старі поняття», які вже містяться… у працях Дарвіна. Підтверджуючи також, що «зсуви індивідуального розвитку» є не чимось іншим, а «вимушеними обмеженнями», які накладає організм на свою власну еволюцію – як, наприклад, дуже важко для якогось виду суспільних комах (термітів чи мурашок) втратити такий свій характер і стати натомість видом поодиноких особин.
Два парадокси сучасної біології
Те, що такий обмін думками в часописі Nature співпав у часі з публікацією книги Хомена Канчіллоса, було справою випадку. Однак, це частина ширшої дискусії на тему теоретичної біології, у якій бере участь ця книга на рівні університетської публіки. Передмову до неї написав професор філософії Патрік Тор, який є редактором наукового видання повного зібрання творів Чарльза Дарвіна французькою мовою. А післямова написана Гійомом Леконтром, професором Національного Музею Історії Природи, спеціалістом у галузі систематики, класифікації видів з еволюціоністської точки зору. Він презентує роботу й теоретичні пропозиції Фаустіно Кордона, іспанського біолога, який помер у 1999 і життя й наукова кар’єра якого були незвичайними.
Будучи бойовиком-комуністом, він брав участь в обороні Мадриду від військ генерала Франко. Після того, як йому вдалося уникнути смертного вироку після арешту в 1939 завдяки корумпованості судді, він більше не міг працювати в університеті. Він поринув у царину біохімії й імунології на фармацевтичному виробництві. Протягом усього свого життя, він розробляв методи теоретичного й експериментального дослідження, що було підсумовано у написаній ним іспанською мовою книзі. Його колега, Хомен Канчіллос, так позначив свої амбіції: надати іншого змісту, не поверхового, – «складності», – процесу послідовних появ, які вели пребіотичну еволюцію до виникнення тварин.
Ці суперечки вказують на два парадокси сучасної біології. Звісно, відкриття ДНК звело ген на п’єдестал теорії та практики. Але дослідження геномів підірвало його початкову концепцію розгляду гену, як своєрідної «програми», що з самого початку було стимульовано інформатикою. Але чи полягає справа тільки в «ускладненні»? Чи слід переглянути саму концепцію гену й переосмислити процес реалізації генетичної програми й функціонування геномів, як колись було переосмислено функціонування клітин, згідно з дарвінівським баченням (випадок, варіації, добір), що пропонують зробити деякі дослідники на кшталт Жан-Жака Купєца?
«Це не буря в чашці академічного чаю»
Інший парадокс полягає у складності. Звісно, еволюція не має привілейованого напрямку й найбільш прості організми, віруси чи, скажімо, бактерії, еволюціонували не менше, ніж Homo Sapiens. Однак, складність не може з’явитися без інтеграції одиниць живого у більші організми. Це історичний процес, який лежить в основі появи життя з неживого. Але як осмислити цей процес ускладнення не звертаючись до телеології, детермінізму чи релігії? У своїй післямові до книги Канчіллоса, Гійом Леконтр звертає увагу на «генералізацію концепції еволюції на всіх рівнях вивчення живого», зокрема він згадує історію метаболізму (біохімію), переписану Фаустіно Кордоном, який, на думку автора післямови, проливає нове світло на ці процеси.
Суперечка спеціалістів? Ні, відповідає група Лаланда, «це не буря у склянці академічного чаю, це боротьба за дух наукової дисципліни». Проте, «дух» біологічних теорій часто виходить з лабораторій, але не завжди виправдано, для розповсюдження практичних знань чи запліднення умів новими ідеями. Небажання групи Врея відкривати дискусію може зумовлюватися неодноразовими спробами спростування дарвінізму, брутальними (як у випадку релігійних фундаменталістів) чи опосередкованими (інтелектуального штибу). Але також і тим, що ці теорії часто використовуються за межами свого первинного призначення – пізнання природи – для осмислення суспільних відносин і реагування на них. А це породжує справжні проблеми – або у вигляді перешкоджання проведенню наукових досліджень шляхом догматизації, зумовленої соціально-політичним «почуттям», яке можна приписати такій теорії. Або ж шляхом аргументації, яка обслуговує натуралістичний погляд на суспільство й соціальні відносини в цілому, на догоду тим, хто перебуває при владі на даний момент.
Сильвестр Юе
Джерело: Sciences.blogs
Переклад з французької: Юрій Косенко
